27 січня - День памʼяті жертв Голокосту
«Голокост, який призвів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, завжди слугуватиме всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…» –
таке формулювання містить резолюція Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 2005 року, якою запроваджено памʼятну дату.
27 січня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили один із найбільших нацистських таборів смерті – Аушвіц-Біркенау.
В Тульчині тисячі євреїв стали жертвами нацистської політики, що передбачала знищення народів і груп, які нацисти вважали загрозою або неповноцінними..
В 1939 р. в Тульчині проживало 5607 євреїв (41%), в селах району - 180. 23 липня 1941р. німці ввійшли в Тульчин, а за ними румуни, угорці, словаки. Місто опинилося в румунській зоні окупації (Трансністрії). На українських землях, що увійшли в склад Трансністрії, румунська окупаційна влада створила протягом 1941 р. власні гетто і табори праці.
З міста тоді встигли евакуюватись не більше 500 людей. Зігнаних євреїв у кварталі Капцанівка (сучасної школи #1 і автовокзалу) реєстрували і зобов'язували носити на одязі жовту зірку.
7 грудня 1941р. окупанти наказали євреям, зібратись в єврейській школі. Лікар Білецький робив "прививки від тифу" у місцевій бані з метою підвищення смертності. В Тульчинському гетто (на вул. Володарського) лише 2 десятки сімей залишилися живими. Це були ремісники, яких не можна було замінити (кравці, швеці, годинникарі, заготівельники).
10 грудня до «мертвої петлі» вирушила колона євреїв (4340 осіб), супроводжена озброєними румунами і поліцаями (взяті з місцевого населення), етапом через Торків, де ночували на стайні. Дорогою, хто відставав - вбивали, люди пили воду з калюж, зневірені батьки залишали діток біля огорож, сподіваючись, що їх хтось врятує. Місцеві селяни бачили колону і кидали в неї яблука, хліб.
12 грудня прибули у табір в Печері (колишній маєток Потоцьких). До війни і сьогодні там розміщується санаторій. Парк був обнесений високим 3-х метровим кам'яним парканом з колючим дротом. В'язні прозвали табір "мертвою петлею", з якої неможливо вирватись.
Із заднього крила 3-поверхової будівлі вели сходи (170 сходинок) до р.Південний Буг, якою в'язні ходили набирати воду.
З іншого берега Південного Бугу була територія під німецькою владою. Для в'язнів небезпечно було ходити по воду, адже німці тренувались зі стрільби по живим мішенях.
Згодом в табір прибули євреї з інших міст України (Брацлава, Ладижина, Вапнярки, Шпикова, Гайсина, Могилів-Подільського...), Буковини, Бессарабії, Румунії.
Людей розміщували в підвалах, коридорах, палатах, бараках по 50-200 осіб у кімнаті. На підлозі поруч лежали живі, вмираючі та небіжчики. Працездатних вивозили на роботи.
У підвалі був "ізолятор", куди переміщували людей, які доживали останні дні.
Жертв холоду, катувань, голоду, хвороб (тифу, педикульозу, туберкульозу), щеплень, розстрілів хоронила похоронна команда в спільних ямах на місцевому єврейському кладовищі і в лісі.
Лікар Вишневський за рахунок щеплень намагався очистити табір. В середньому в день помирало 150-200 осіб.
Вночі дорослі і діти тікали в село, щоб виміняти особисті речі на продукти для своїх рідних, заробити або попросити харчів. Існували і так звані "провідники", з числа в'язнів, які допомагали тікати з табору і супроводжували до певного населеного пункту. Виживали за рахунок продуктів, що перекидали українці через паркан (картоплі, буряка, шматків хліба, вареної кукурудзи).
Кількість загиблих достеменно невідома, в одних джерелах вказується 14-18 тисяч, в інших 30-60 тисяч, адже в таборі не вели облік ув'язнених.
Навесні 1944р. стало відомо про звільнення території, до того часу в таборі залишилось 200-400 в'язнів.
17 березня 1944р. в'язнів було звільнено, попереду чекала нелегка дорога додому...
Матеріали Тульчинського краєзнавчого музею
